Сила і слабкість

Якось у психолога Петрановської я прочитала про те, як безглуздо сварити дитину у стресовій ситуації. Розбила стакан, отримала двійку, голодна, не виспана, посварилася з кращим другом: треба просто обійняти і «взяти на ручки». А вже потім добиватися результатів і показників.

Але це не лише про дітей. Це про нас.

Днями, коли після весни зненацька повернувся мороз, я вийшла на улюблений стадіон. У телефоні очікувало нове бігове тренування, а я, незважаючи на лютий холод, героїчно почала переодягатися у бігове. По колу рухалися лише троє професійних бігунів, екіпірованих у однакові куртки, а збоку без ентузіазму підстрибував, щоб зігрітися, їхній тренер – суворе обличчя без посмішки. Але я до таких вже звикла.

Я витягнула рукавиці. Екран телефону перестав реагувати на пальці, вони задерев’яніли. Ну коли це мене могло зупинити? Подумала я: уперед! Але тіло хотіло зробити лише кілька кроків назад. Я відключила чутливість до холоду. І взагалі будь-яку чутливість. Стала тоненькою і прозорою і побігла.

Вітер збивав з ніг, а я уявляла, що це просто картинка з книжки про Гаргантюа і Пантагрюеля, яку я так любила розглядати у дитинстві. Там був намальований кучерявий бог вітрів з надутими щоками. Дуже смішний. І я натискала кнопку: «це смішно» і бігла далі. На голову посипався мілкий сніг. Він був таким густим і колючим, наче якась небесна швачка розв’язала міх із старими голками і булавками і почала сипати іх на мене.

Три професійні спортсмени враз зникли. Я побачила їхні тіні у будиночку поряд, але мені туди не можна, я знаю.

М’язи, які я добре розігріла на попередньому тренуванні, наче застрягли у бочці з бетоном – від холоду і всього, що відбувалося навкруги. Було неприємно, холодно і важко. Дуже неприємно, смертельно холодно і важко, як у казці про триголового змія.

І тут сталося щось несподіване. Перед собою я побачила дуже маленьку дівчинку, яка дивилася на мене. Ій було холодно і страшно. Вона була сильною, але в даний момент слабкою. Вона не хотіла медалі, вона хотіла на ручки. Ми стояли посеред пустого стадіону, на який сипало колючим снігом, наче з мішка, і замерзали в роздумах.

Я одягла куртку, окуляри від сонця, щоб очі не колов сніг, дві пари рукавиць і побрела додому. В руках у мене був громіздкий рюкзак з формою. І маленька дівчинка, яка з вдячністю скрутилася десь в районі серця.

Я вперше за всю зиму пішла зі стадіону, не зробивши тренування. І я була розгублена.

Через десять хвилин подруга уже відігрівала мене гарячим чаєм. А я думала про те, що, мабуть, вже ніколи не одягну кросівки.

І лише через два дні зважилася знову. Вийшла на стадіон, подумки привіталася і повільно побігла. Тіло, з великим задоволенням одразу відгукнулося і війшло у звичний ритм. Я бігла і не могла зупинитися. Я летіла.

Для себе з усього цього я зрозуміла: як часто сильним людям не вистачає сил, щоб здаватися слабкими. Чи слабкості, щоб здаватися по-справжньому сильними.
Як часто ми не можемо зупинитися, щоб рухатися далі.
Закрити очі, щоб побачити.
Обійняти, щоб добитися.
Промовчати, щоб сказати.