ОДА РАДОСТІ. БОСТОН

Може здатися, що ця фотографія - просто клік фотокамери у невдалий момент. Я тут закрила очі. Але це не так. Я дуже добре памятаю цю мить. А фотограф її зловив.

400 метрів до фінішу у Бостоні. Важко. Нічого не болить. Не ниє. Жодного непериємного відчуття.

-Ви, бігуни, просто перестаєте відчувати біль, – якось сказав мені лікар.

Як же описати це відчуття важкості?
За 400 метрів до фінішу у Бостоні мені здається, що я тримаю всю нашу планету в руках. Але випустити її з рук я не маю права. А вона, все-таки, досить велика і важка, як для мене.

Я біжу далі. На секунду закриваю очі, щоб підзарядитися енергією.

Саме тут клацає фотокамера.

Мені не страшно, хоча я не збаваляю темп. Десятки тренувань – тіло навчилося тримати баланс, навіть із закритими очима.

Я так вдячна йому за це.
Виключаються всі звуки і образи. Знипкає абсолютно все.
Стає так тихо, мяко і світло. І лише та велика планета і далі в моїх в руках. Скільки я біжу з закритими очима – не знаю. Тепер мені ясно, що час придумали люди. І я так гостро відчуваю, що хвилини – це ілюзія

Але вже за секунду крики глядачів виривають мене з цього потоку тиші.
І я знову знаю: час!
Мій час важливий. Для мене – дуже! Але не для моєї команди підтримки.

Вони стараються не меньше за марафонців: Ukraine! You look awsome! Ukraine! Good job! Ukraine! Well done! Good luck, Ukraine!

Про те, що я з України, написано на моїй футболці. І я уже розгорнула над головою прапор, як роблю завжди за кілометр до фінішу на марафоні.

Якийсь ангел намалював фінішну лінію за пару кроків попереду від фінішних воріт. Моє тіло ще налаштовано бігти далі, бо його ведуть очі. Але ноги уже торкаються жовтої стрічки на асфальті.

Я ще точно не знаю свого результату, але розумію, що він набагато кращий за мій попередній, у Чикаго, де я пройшла квіаліфікацію на Бостон за 3:29:40.

І я кричу. Не від гордості. І не від радості, що я завершила гонку. Я кричу від щастя. Бо в ту саму мить я розумію, що відтепер завжди, forever and ever, можу покладатися на себе. Я розумію так гостро і так глибоко свою силу. Моя віра у себе, як деталька з конструктора Лего, нарешті приземляється у потрібне місце всередині. Я аплодую власній сміливості і впененості, що відтепер мені особисто більше непотрібно ніяких слів, що все буде добре.

Бо воно уже є.

І я більше ніколи не поставлю собі питання: куди і від чого я біжу. І чи не болітимуть мене в старості коліна.

Бо ці питання не мають стосунку до справжнього живого бігу.

Я опускаю погляд на екран свого телефона і ридаю.

3:27:01

Швидко. І чому марафони так швидко минають…