Одеса. “Половинка” у мами

Я приготувалася до бою.

Ті 11 напівмарафонів, які я пробігла торік, у форматі онлайн: без людей і обіймашок, все одно не допоможуть. З часу останнього забігу, в якому було більше, ніж 20 кілометрів, пройшло пів року. А це означає – все, майже як з чистого листа. Майже, бо точно знаю лише одно: добіжу. Але чим розплачуся за круті одеські гірки і сонце?

Перший "живий" забіг з часу карантину. Улюблені стартові, вони ж і фінішні, ворота.

Але я ж в Одесі. А Одеса, як мама. Вона одразу помічає, що на лінії уже наростає напруга. І, як справжня мама, дуже легко знімає її. Фокус зміщається, щойно ми сідаємо в таксі. Одеські таксисти – такі розслаблені, наче ніколи не стояли в заторах, – кожен розповідає свою версію історії Одеси. Той, хто нас везе на забіг, – сам спортсмен. Тому: “Я розумію, чому перекрили весь центр. Хай люди біжать. Хоча, щоб ви знали, для нас вихідні – це єдиний період, коли можна доїхати швидко у будь-яку точку Одеси.” На колінах у хлопця згорнулося у клубочок кошеня. “Це Маша.” “А мене тренує теж Маша,” – сьогодні я ладна бачити знаки всюди. Тільки б вистачило сміливості до самого фінішу.

Кошеня Маша

Чомусь найдужче я завжди боюся запізнитися на старт. Це страшний сон: ти чуєш постріл стартового пистолету, але не встигаєш добігти до воріт і лише дивишся, як повз тебе проносяться люди у стартовому коридорі. І тому я завжди хочу вийти завчасно.

А ще – важливо побути насамоті бодай1 15-20 хвилин. Ти прощаєшся з рідними і тверде відчуття, що тепер ти можеш покладатися лише на себе, нарешті заповнює все тіло. Мені так спокійніше. Я люблю покладатися на себе.

Головне - не запізнитися до стартових воріт ;)

Старти змінилися через пандемію: раніше ми всі навпом заходили і кучкувалися біля воріт, тепер нас розставляють, наче на уроці в школі. Мовляв, щоб витримувати “соціальну дистанцію”. Я її ненавиджу. Тому щойно звучить сигнал, я зриваюся з місця, викидую маску і зливаюся в потоці з людьми, яких не знаю, але які завжди одномоментно стають братами та сестрами. Яких ти розумієш навіть з одного погляду. Бігуни – одна велика сім”я.

Черга до стартових воріт. Уже точно знаєш, що встигла

Нас запускають “хвилями”. Їх багато, бо біжить близько 2 тисяч людей. Але годинник починає відлік з того часу, як бігун перетинає стартову лінію. За чіпом на номері пристрої точно до секунди вирахують, з яким результатом ти фінішуєш. І кожен включає подумки своє завдання на сьогодні: пробігти на результат (за певний час) чи просто (до)бігти. Покращити свій попередній час чи взагалі встановити personal best, тобто показати найкращий результат у власному біговому житті.

Я уже бігала з усіма цими задачами. Насьогодні ж – просто отримати кайф і фінішувати у задоволення. Після кількох місяців повільної реабілітації після операції я включилася у підготовку до Бостонського марафону і тепер головне – не перетиснути, але й не заснути. Знайти середину. Не розчаруватися. Я ж особисто дописую у віш-ліст ще одне – хочу, щоб все було, як раніше. Щоб жоден рубець на тілі не забрав у мене любові і легкості, з якими я ставлюся до бігу. Щоб не було занадто просто, але й не виникла думка: “Коли вже все це закінчиться?” Бо це для мене – зрада. Я не можу одночасно любити і ненавидіти. Так буває лише у віршах та романах.

Віктор Пахмурний, друг мого тата. Чомусь з усіх друзів він запамятався найбільше. Ми зустрілися випадково: на півмарафоні в Перечині.

У різнокольоровому натовпі тих, хто біжить, видивляюся і бачу знайому жовту футболку. Це дядя Вітя, одесит. Товариш мого тата. Памятаю його з дитинства високим, з пишною шевелюрою і добрими очима. Очі такими добрими і залишилися. І проявився характер, якого я тоді, маленькою, оцінити, мабуть, не могла. Перше, що запитує: “Леся, чому ж ви зупинилися у готелі, а не у мене?” Уже потім, після фінішу, я дізнаюся, що дядя Вітя біг весь півмарафон з приступом радикулиту. І ввечері йому довелося таки прийняти чималу дозу ліків.

Дядя Вітя біжить свій 24 півмарафон.

Проте на трасі ніхто не покаже вам свій біль. Чи то адреналін, чи то просто так на людей діє біг. Але збоку здається, тут всі легко залітають на гірки, як на крилах.

Я обганяю яскраву дівчину з прекрасною фігурою. У неї протез. І вона біжить на тих самих умовах, як і ми.

Ось чим мені подобається біг. На трасі ми всі рівні. Зірки, знаменитості, початківці, професійні спортсмени, молоді і люди похилого віку. Після операцій і ті, кого жодного разу не торкалася рука хірурга. Мами і тати, дідусі і бабусі, студенти і їхні професори, керівники корпорацій з мільярдами в кишені і їхні підлеглі, які лише вчора отримали першу зарплату. Біг робить нас, таких різних, однаково живими. Нас однаково болить, коли ми підіймаємося крутими схилами і на наших обличчях розквітають посмішки, коли ми перетинаємо фінішну пряму.

Спортсменка Тетяна Воротиліна та телеведуча "1+1" Марічка Падалко - також фінішерки Одеського напівмарафону.

На завершальну, найвищу, науважчу гірку я залітаю завдяки команді вболівальників у знайомих і рідних футболках RUN21, яких очолює моя тренерка Маша. Таким емоційним бігунам, як я, достатньо однієї емоційної секунди, одного погляду на рідні обличчя, одного слова “Давай!”, як я отримую джруге, третє і десяте дихання.

За 500 метрів до фінішу я включаю на найвищу передачу. За 100 метрів – підіймаюся над поверхнею землі.

Я – фінішер. Мені вручають медаль у руки – через карантин волонтери не одягають їх бігунам.

Я бачу знайомі обличчя з бігового клубу Маші. Ми обіймаємося і я прошу одягти мені медаль. Ще ніколи я не одягала її сама собі. Я почуваюся переможцем лише тоді, коли схиляю голову перед нагородою. Я її заслужила.